"Татова колискова": документальний образ війни та її впливу на психологічний стан в тилу.
У Сараєво відбувся ювілейний кінофестиваль, який за тридцять років свого існування став платформою для показу художніх та документальних фільмів з Балканського півострова та Східної Європи, включаючи роботи з України.
На фасадах міста досі видно безліч кульових отворів, що нагадують про важкі травми, які залишила війна і які так і не загоїлися. Цей образ став своєрідним символом, що супроводжує цьогорічну добірку українських документальних фільмів у конкурсній програмі.
Усі три українські фільми так чи інакше порушували тему пам'яті — як національної, так і особистої. "Фрагменти льоду" Марії Стоянової та "Фото на пам'ять" Ольги Черних (який, зрештою, здобув головний приз) досліджували русифіковане минуле через призму архівної плівки. Поряд з ними на нагороду претендував фільм "Татова колискова", який, на відміну від інших, зосереджується на сучасному контексті.
Фільм "Татова колискова" занурює глядачів у світ, сповнений наслідків тривалих військових конфліктів. Головним персонажем є 45-річний Сергій, який служив на фронті ще до початку повномасштабної агресії. У нього троє синів, а дружина очікує на народження четвертої дитини. Після трьох років служби Сергій повертається додому, але, незважаючи на його щирі зусилля налагодити стосунки та висловити любов до близьких, він не може впоратися з глибокими психологічними травмами. Спогади про минулі бої постійно нагадують про себе, викликаючи емоційний дискомфорт. Тим часом його родина, включаючи трьох маленьких синів, разом із ним проходить через ці труднощі. Діти поступово усвідомлюють, що їхнє безтурботне дитинство закінчується, і їм потрібно бути обережнішими з іграми у "війнушки" та веселощами, адже реальність вимагає серйознішого ставлення.
Леся Дяк -- українська режисерка, випускниця школи документалістики Сергія Буковського, фільмографія якої нараховує низку короткометражних робіт. Проєкт "Татова колискова" не один рік мандрував платформами світу, щоби знайти фінансування. Зокрема, фільм дістав підтримку від Docu Sarajevo Talents from the East, грант від IDFA Bertha Fund та врешті отримав нагороду від HBO Max. Готовий результат цілком виправдовує таку міжнародну зацікавленість, адже фільм пропонує інклюзивний фокус на наслідки повномасштабної війни в країні.
Попри те, що фільми, присвячені посттравматичному стресовому розладу (ПТСР), стали знаковими в контексті документального кіно про війну, слід зазначити, що ця проблема все ще недостатньо висвітлена в сучасному українському кінематографі. Варто згадати дебютну роботу Аліни Горлової "Явних проявів немає" 2018 року, яка зосереджувалася на демобілізованій майорці та її переживаннях ПТСР у повсякденному житті. Однак новий фільм Лесі Дяк заглиблюється в цю тему ще більше, оскільки акцентує увагу на чоловічому герої. Стереотипи, що виникли ще за радянських часів, формували образ сильного, незламного чоловіка, який нібито не має жодних психологічних труднощів. Дяк руйнує цей стереотип, демонструючи негативні наслідки такої непохитності та знімаючи все це в близькому плані, не уникаючи неприязних моментів.
Кадр фільму "Татова колискова"
Режисерка заходить на інтимну територію сімейного середовища свого героя, винахідливо підбираючи фокус для розповіді історії, та привносить у фільм дещицю особистого, що допомагає їй наблизитися до героя та зрозуміти саму себе. У своїх інтервʼю для західних видань Дяк розповіла, що до створення фільму її спонукав досвід стосунків із військовослужбовцем. У фільмі разом із Сергієм Леся сидить на кухні та ділиться історіями, намагаючись усвідомити патерни поведінок минулого й те, як оперувати цим досвідом надалі. Хоча вони не приходять до повного розуміння і діалог відбувається на напруженій ноті, перед глядачем постає продуктивна розмова, за якою дуже цікаво стежити. Спільна рефлексія у фільмі протиставлена паралельним монтажем. Сцени спроб Сергія зануритись у тил сімейного життя, що дійсно виглядає як битва, чергуються сценами розмов із режисеркою про реальні битви на фронті, з деталізованим описом смертей, думок і флешбеків, які окуповують героя. І в цих відвертостях Леся впізнає свого минулого партнера, і судячи із сумної уважності на її обличчі, що глядач побачить в кадрі не раз, вона пропрацьовує досвід своїх стосунків.
Поєднання двох різноманітних підходів у документальному кіно — спостережливості режисерки за персонажем та її власної активної участі — має на меті розділити травматичний досвід, що охоплює як тил, так і фронт. Спостережна документалістика, зокрема, ставить перед нами низку етичних питань, адже під об'єктивом камери опиняються моменти, які показують людську вразливість у її найменш привабливих проявах. Проте у своєму фільмі Дяк вміло поєднує непомітне спостереження за переживаннями персонажів із особистою участю, що надає твору відчуття солідарності і пом'якшує жорсткість моментів, зафіксованих камерою.
"Татова колискова" уособлює важливу тенденцію, за якою фільми про повномасштабне вторгнення проникають у глибини суспільного життя, зосереджуючи увагу на тривалих наслідках війни в місцях, які здаються найбезпечнішими, зокрема в домашньому середовищі. Цей фільм спонукає до роздумів про те, як травми, пережиті на фронті, відображаються на житті цивільних осіб. Він відкриває дискусію про те, що в українській документалістиці ця тема досі залишається недостатньо дослідженою. Динаміка стосунків між Лесю й Сергієм, з їхніми щирими бесідами та фаталістичними роздумами, слугує початком складного діалогу, який закликає до глибшого включення фронтових травм у наративи кіномистецтва. Як показує цей фільм, а також популярна психологія, більше неможливо приховувати і замовчувати пережите.
