Кожна втрата — це шрам на душі: фельдшерка батальйону спецпризначення ділиться враженнями про наслідки війни та природу супротивників.

Рішення жінки мобілізуватися було свідомим і виваженим

Про врятовані життя, найболючіші втрати, мотивацію служити, мрії відпочити в Криму після перемоги і те, що допомагає залишатися незламною серед мороку війни, "Телеграфу" в межах проєкту "Лінія спротиву" розповіла медикиня, фельдшерка 20 ОБСП (20-го Окремого батальйону спеціального призначення "Україна" Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького. -- Ред.) Інна Іщенко.

-- Коли показували сюжети з Бучі, мене найбільше шокували загибла жінка зі свіжим манікюром та мертві люди, що лежать на вулицях. Тоді я для себе зрозуміла: коли воюють військові і один одного вбивають, це нормально, як би дико це не звучало, тому що кожен хоче знищити свого ворога. Проте коли вбивають мирних, це страшно. Я не хотіла, щоб війна прийшла в мій дім. Розуміючи, що я маю медичну освіту та чимало досвіду, знала, що маю бути корисною для війська.

Вибір жінки стати на захист був усвідомленим і добре обміркованим. Вона знала, до чого готується, адже її чоловік служить у війську.

Це значна трансформація, але я була до неї готова. Пам'ятаю, навесні 2022 року ми всі активно тренувалися, ставали ближчими один до одного, ділилися історіями про дітей та родини. І навіть у тих розмовах я залишалася реалісткою, розуміючи, що когось із нас, на жаль, не буде. Батальйони спецпризначення створюються для підготовки людей до реальних бойових дій.

-- Від тебе насамперед треба, щоб ти виконував нормально свою роботу. У нас в батальйоні шанобливе ставлення до жінок. Їх у нас дуже мало. Я б сказала, що нас бережуть, охороняють, намагаються допомогти.

Я жодного разу не пережила ситуацій, пов'язаних із сексизмом.

На початку нашого шляху ми перебували в Києві. У столиці ми формували батальйон, підбирали особовий склад і проходили тренування, а потім вирушили в зону активних бойових дій — на Донеччину. Саме там нам довелося пережити найбільші моральні випробування.

Одне з найглибших потрясінь цієї війни — це смерть мого першого командира, який став для мене першим загиблим. Ми часто обговорювали різні теми, іноді зустрічалися за чашкою кави. Хоча наші стосунки не можна було назвати дружніми, вони мали певний приятельський характер. Втрата його вразила мене до глибини душі. І досі мені важко згадувати про це.

Також, коли привезли юного стрільця, серце стискається. Дивишся на його бездиханне тіло і згадуєш, як всього два тижні тому ми разом грали у футбол на турнірі. Ця людина була сповнена життя, молодості і краси, а тепер її вже немає. Кожна така втрата залишає глибокий слід у душі.

Коли працюєш в медицині, бачиш смерть хворих, літніх людей. Дуже шкода, але це в природі речей. А на війні живі-здорові люди гинуть раптово.

Протягом семи років я працювала асистентом хірурга та гінеколога в клініці "Адоніс". Це місце стало для мене справжнім домом завдяки дорогим моєму серцю людям, які там трудяться. Нещодавно колега повідомила мені жахливу новину: 8 липня російська ракета влучила в будівлю нашої клініки, забравши життя двох пацієнтів та п’ятьох співробітників. Я знала одну з загиблих медиків – Таню. Вона була надзвичайно красивою, життєрадісною та розумною особистістю. Дуже шкода, що ми втрачаємо таких цінних людей.

Це неможливо проковтнути. Взагалі, росіяни атакують цивільні об'єкти, лікарні як "Охматдит". Росіяни -- не люди, це істоти. Хочуть нас залякати та показати, що їм байдуже на міжнародні організації. Якщо їх досі не можуть виключити з Ради Безпеки ООН, то про що ми говоримо?..

Пані Інна, незважаючи на всі труднощі та пережиті лиха, залишається сповненою життєвого оптимізму.

Інна Миколаївна не випадково обрала шлях медицини. Можливо, її призначення полягало в тому, щоб допомагати іншим і рятувати життя.

У мене був брат, який з дитинства страждав на інвалідність. На жаль, він вже в іншому світі, нехай земля йому буде пухом. Його проблеми зі здоров'ям почалися з серцевих вад, і це змусило мене з ранніх років стати більш самостійною та відповідальною, допомагаючи мамі в догляді за ним. Саме тому я вирішила зв'язати своє життя з медициною. У мене також була подруга з дитинства, Світлана, яка, на жаль, також пішла з життя. Вона страждала від важкої форми бронхіальної астми і часто потрапляла до лікарні. Ми постійно грали в лікарню, мріючи стати лікарями. Проте одного разу її стан різко погіршився, і я, не встигаючи викликати швидку, втратила її — їй було всього 15, а мені — 14. Ця трагічна подія змусила мене остаточно вирішити стати медиком.

Тому, поки є можливість, я продовжуватиму служити в армії та виконувати свої обов'язки. Сподіваюся, що зможу залишитися до перемоги. Мені неймовірно хочеться відчути цей момент, відчути всі емоції тріумфу. Я впевнена, що ми обов'язково переможемо! Це надає мені сили та натхнення. Чесно кажучи, я дуже цього прагну. Я палко люблю українців і свою батьківщину, і мрію про відпочинок у Криму.

-- Той, хто говорить, що не боїться, це або дурень, або він обманює. Всі бояться загинути -- і це нормально. Якщо концентруєшся на страху, він тебе подолає. Можливо, з такими відчуттями в армію краще і не йти. Та якщо лякає щось абстрактне, я б радила поспілкуватись із тими, хто вже служить, та знайти відповіді на всі свої запитання, знайти причину свого страху.

Ніхто не застрахований від смерті навіть в тилу. Немає ніяких гарантій. Я не кажу, що це нормально, що люди гинуть. Але це війна, і потрібно бути реалістом і оптимістом.

-- Росіяни воюють за гроші. Це така нація безпринципна, по-перше, а по-друге -- дуже жадібна. Вони там не за ідею, не за переконання. Вони бояться, що зруйнується їхній ілюзорний світ, що вони втратять Крим, адже це щось сакральне. На цьому тримаються імперські амбіції.

Україна їм як кістка в горлі, постійно була і є. Я думаю, що ми зараз виборюємо свою свободу і ми її творимо. Це все відбувається на наших очах. І для мене ключовим є те, що ми в цьому беремо безпосередню участь. Це певний етап розвитку нашої держави. Ми дорослішаємо, міцнішаємо як держава, як народ, як нація. Перемогти допоможуть віра, надія і любов. Як би банально це не звучало. Віра в перемогу, любов до родини, бо сім'я і є частиною твоєї Батьківщини, твого народу. У мене були періоди зневіри від невідомості, від розуміння того, що не знаєш, коли все це закінчиться. Але ми мусимо вірити, битися і торувати далі свій шлях.